©ПРИПОЛЬСЬКІ ОКОЛИЦІ, або НЕВЕЛИКА ПОДОРОЖ РІДНИМИ ОБЕРЕГАМИ

Писати про враження відбулих фестивалів ніколи не пізно, особливо, поки літо залишається в зеніті, а на твоїх плечах відчуваються важкі ремені наплічника і в душі – приємні згадки, подаровані новими та старими друзями. Але я ніколи не описував самі фестивалі – віддаю належне право про саму суть писати журналістам. Я ж письменник, тож описуватиму свою подорож з погляду письменника. Отже, з чого починався сам фестиваль «Рідні Обереги»? Кожен фестиваль починається із запросин. Так само і нас: мене з сином Віталіком, запросили через всесвітній інтерзв’язок, витягши назовні, на простори села Михайлівки, Сокальського району, із нашої тісної однокімнатної коробки. Спека, що поробиш, але в небезпечно-задушливій маршрутці, за гармонійною бесідою, минають довгі кілометри шляху. Приємнослівна компанія серед відомих письменників, таких як Іван Гентош, Любов Долик, Уляна Воробець, Людмила Пуляєва, Богдан Бовшик, Оксана Лозова та інших митців, з якими я, на жаль, не встиг познайомитися. Говорили про різне – літературу та дітей, зокрема. На під’їзді до села нас зустрічали жінки-організатори, а вже в самому селі на нас чекала наповнена гостинність – ніхто з організаторів не мав наміру випускати промовців голодними на імпровізовану сцену. Але й на самому фестивалі їжі на столах під простонебом вистачало, якою всіх присутніх охоче пригощали місцеві ґаздині. А поодаль стояли бджолярі-медівники, які частували гостей і мешканців села своїми солодкими, трохи міцними, напоями. Колоритність старовинних вишиванок часом здавалася свіжовитканим полем – маки, волошки, жито. В таку красу були одягнутими не лише сільські мешканці, але й прибулі гості. Фестиваль почався. Народні пісні, славень фестивалю, танці, пальба з гармат козаками. Ну, і власне причина, за якою було запрошено саме нас – письменників. Поети читали з фестивального альманаху, в якому вони були надрукованими. Також читання продовжили і запрошені гості. Особисто я читав вірші зі своїх улюблених альманахів: один, дорослий, з альманаху «На каву до Львова», та два дитячих віршики з альманаху «Добра казка». Моєму сину Віталіку було повне роздолля. Машини їздили контрольовано, тож я не боявся за дитину і відпустив його з власними дослідженнями гуляти по селу. Село невелике – на кілька хат. Але дитина далі музики і не бігла нікуди. Трохи на руках у тіток посидів, трохи погасав скрізь і, натанцювавшись у квітополі вдосталь, напередчассі повного звечоріння пішов спати. Ми не могли повертатися до Львова на ніч, наші всі маршрути скінчалися за часом, і ми б мали шукати притулок на вокзалі, але це мене з дитиною аж ніяк не влаштовувало. Ми залишилися на ночівлю у хаті організаторки фестивалю, не маючи ніякого більше на то вибору. Провівши тих, хто не мав наміру залишатись (бо, чи жив у Львові, чи неподалік міста), я, перевіривши сплячу дитину, пішов до наметів тих, хто лишився на ночівлю в селі. Трохи посиділи за дружнім столом, поспілкувалися про все і нічого, та розійшлися кожен по своїх місцях призначення для сну. Ранок почався із стиглої кави, кошового кулешу, та гостинного медового вина. На першу маршрутку ми не поспішали – то не цікаво бути десь в незнайомому місці і не огледіти все довкіл. Тож поснідавши добре і наливши компоту в пластикову прозорість пляшки та підхопивши нашу трофейну булочку, ми вирушили з малим до міста Рави-Руської пішки, оточені з двох боків розкішним прикордонним лісом. Придорожня гостинність часом тішила нас дикою малиною, ожиною, та подекуди дикими яблуками. Лісову терпкість м’яти я довіз в кишені навіть додому. Часом нас зустрічали вогкі ями калюж – вночі в деяких місцинах дрібнив дощ. Я гордо прямував з малим у подарованій чорній вишиванці! Добрівши до переїзду, малий, нарешті, стомився і попросився «на коня». До наступного населеного пункту – села Річки – ми трохи прямували не то через лісництво, не то через місцевий парк. Шкода, що мобільний сів ще уночі – знімків не сталося. Кам’яні ведмеді, екзотичні дерева, польові квіти – то все було власністю парку. А до Рави-Руської ще було чимало шляху. Ми були втомленими задосить, але маршрутки чекати не стали, прямуючи у віддаль власними кроками. Хоча того було не надовго – попереду спинилася іномарка, в якій люб’язні люди суттєво скоротили нам шлях. До міста доїхали швидко, вдало минаючи непрохані ротища розбитої дороги. Дівчинка біля нас лагідно тулила до грудей маленьке кошеня, а я оглядав краєвиди з боків дороги. Особливих вражень не ставалося, але вже на в’їзді до міста розглядав костел-склад і діючий костел поруч, самобутність міста і повільний рух людей в простори спеки. Підтарившись питною водою та дечим їстівним, ми стали очікувати маршрутки до Львова, і через невелику проталину часу виїхали назустріч своєму рідному місту…